З давніх давен пошук роботи, вдале працевлаштування, хороший заробіток були важливими для людей. Історія організованого найму робітників налічує кілька століть. Біржі, тобто місця, де збиралися ділові люди і укладали угоди на продаж і купівлю великої кількості товарів через посередників, виникли ще в часи середньовіччя. У європейських портових і торгових містах такі структури діяли, починаючи з ХVI століття. Пізніше на біржах стали пропонувати і робочу силу. На теренах України сезонним наймом робочої сили для сільськогосподарської праці займалися переважно посередники і представники панських економій, що вибирали робітників на спеціальних весняних ярмарках.
Біржі праці стали масово створюватись з розвитком капіталістичних виробничих відносин.
Власне, біржа праці – це організація, що спеціалізується на посередництві між робітниками та підприємцями з метою купівлі-продажу робочої сили. Не усуваючи безробіття в цілому, біржа праці дозволяє впорядкувати цей процес для підприємств, господарств, фірм і скоротити людям час пошуку місця роботи. При існуванні системи страхування від безробіття біржі праці виконують також функції контролю за встановленням права на отримання допомоги безробітними та за втратою такого права. Біржі праці можуть мати різні форми: бюро, контори, товариства. Залежно від форм власності є приватні, громадські, кооперативні, державні установи.
Біржі праці, крім працевлаштування безробітних, зазвичай надають інформаційні послуги особам, які бажають змінити місце роботи; вивчають попит і пропозицію, тенденції ринку праці; збирають і поширюють інформацію про рівень зайнятості в розрізі професій та територій. До компетенції бірж праці входить також професійна орієнтація молоді, направлення на курси для опанування тієї чи іншої професії, перенавчання та працевлаштування інвалідів. Відмова безробітного від направлення на роботу, як правило, спричиняє втрату права на допомогу по безробіттю.
Діяльність бірж праці отримала міжнародно-правову регламентацію в ряді конвенцій Міжнародної організації праці.
За часів царизму в Російській імперії, до складу якої зокрема входила територія Полтавщини, біржі праці існували в усіх губернських і в крупних повітових містах. У числі перших бірж була Одеська, заснована в 1796 році. До речі, помітний вплив на економічне життя краю справила і Кременчуцька біржа. Потреба в них відпала з уведенням загальної трудової повинності в 1919 році. Натомість Наркоматом (тодішнім міністерством) праці була створена мережа відділів обліку та розподілу робочої сили. У період нової економічної політики (непу) біржі праці поновилися, ними керували комітети, що складалися з представників професійних спілок і господарських органів на паритетних засадах. Спочатку наймання робочої сили обов'язково здійснювався через біржі праці за деякими винятками. Потім процедура працевлаштування зазнала змін: умови найму спростилися. У 1925 році діяльність бірж праці була реорганізована на основі державного трудового посередництва, причому приватні посередницькі бюро заборонили. У 1930-х біржі праці ліквідували – вважалося, що всі люди мають роботу.
Але система посередництва у розподілі трудових ресурсів у світі існувала і існує, тому і в радянські часи такі організації діяли й користувалися популярністю серед людей. В СРСР діяли бюро з працевлаштування населення. Громадян, насамперед юнаків і дівчат, запрошували працювати на заводах, будовах, на транспорті, у сільському господарстві тощо. Підприємства та організації, крупні трести пропонували безкоштовне житло в гуртожитках з постановкою на квартирну чергу та інші вигоди – грошові премії, продовольчі пайки, безкоштовне навчання тощо. Оголошення про найм вивішували на заводських прохідних, друкували в газетах. Роботи вистачало на всіх. Ті, хто не працював, притягалися до відповідальності за «тунеядство» (неробство).
Початок ринкових відносин, суспільні і політичні зміни наприкінці 1980-х років породили забуте для Радянського Союзу явище – безробіття, оскільки підприємства скорочували обсяги виробництва, і, відповідно, кількість працівників..
У 1988 році відповідно до рішення уряду СРСР були створені центри з працевлаштування, перенавчання та професійної орієнтації населення, що вели роботу за такими напрямками: аналіз трудових ресурсів і розробка регіональних балансів робочої сили, організація професійної орієнтації населення; працевлаштування вивільнених працівників. В Україні на 1 січня 1989 року функціонувало 63 таких міських центри, а також 371 бюро з працевлаштування, перенавчання і профорієнтації населення. Згодом постановою Ради Міністрів УРСР від 13 вересня 1990 р. № 252 республіканський центр з працевлаштування, перенавчання і профорієнтації населення було перейменовано у республіканський центр зайнятості і профорієнтації населення при Міністерстві праці УРСР. Почалась розбудова служби зайнятості України.
Своїм днем народження Державна служба зайнятості України вважає 21 грудня 1990 року. Саме цього дня Радою Міністрів УРСР було прийнято постанову за номером 381 «Про створення державної служби зайнятості в Українській РСР».